День, коли я почала знецінювати людей

Привіт, любі читачі. Ймовірно, ви впізнаєте в цих словах себе, поринете у ваші власні спогади і подивитесь на ситуацію з минулого новим поглядом. Я проводжу самоаналіз без візиту до кабінету психолога, психотерапевта чи будь кого іншого, виявляється що там є багато чого цікавого. Запевняю, ви також можете побачити що у вас всередині також багато чого цікавого, наскільки ви та ваш досвід унікальні.

Однак, темою сьогоднішнього мого монолога є причини, які призвели до того чому я знецінюю багатьох людей.

Із самого свого дитинства я ніби отримую чужу карму: здоров'я, проблеми з соціальними зв'язками. І постає одне питання: та за що? На це питання я все ще не знайшла відповіді. Через несправедливість світобудови я вимушена боротись все життя, і через це мені бракує ресурсу терпіти людську дурість. У моєму житті були й хороші люди, яких я навпаки цінувала. Але моя розповідь про аб'юзерів.

Моя мама мене малою знайомила з іншими дітьми ще до часів школи. І коли я сказала "привіт, давай дружити?" То у відповідь отримала агресію, аб'юз. Мені наговорили погані слова. Це був один із перших моментів коли я знецінила людину, я не плакала, не скаржилась. Для мене та дитина стала брудною та дурною. Словом "бруд" я оцінюю моральний стан людини, безпричинну агресію. Я більше ніколи його не сприймала і не бачила в ньому людини. Коли в шкільному віці мені від нього передавали привіт, я просто його знецінила, змішала з брудом. Бо мені не потрібні привіти від брудної людини, яка дозволила собі проявити агресію до геть незнайомої людини. Жоден "привіт" не спроможний стерти борг за неповагу, а вибачення не є платою, воно є проявом егоїзма, коли аб'юзер просто намагається цим зняти свій власний внутрішній моральний тиск.

Частина людей любили казати щось у стилі "я зітру посмішку з твого обличчя", адже здебільшого вважали мене зеленою, не навченою жити. Ніби моя щира посмішка була чимось поганим. Але ж не варто зтирати те, що приносить хороші емоції та позитив, легкість у спілкуванні. Бо за порушенням моїх кордонів завжди стоїть метафоричне жорстке лезо. Вони стирали мою посмішку, а я стирала їхню самоповагу та самовпевненість. Це не захисний механізм, це не лицемірство. Коли людина замість поваги обирала стирання моїх кордонів, вона плакала, побачивши що стояло за неповагою. Бо я можу словами підсумувати вчинки до інших людей, до себе і сказати ким та людина є. І це їх завжди ображало.

Коли хтось вам посміхається, це ознака що людина вам радіє. Це не беззахисність чи наївність, за цією посмішкою може стояти залізна дисципліна та усвідомлення власної цінності.

Цінуйте посмішки, не стирайте. Це ознака того що когось ваша присутність радує.

У шкільні роки я проходила через булінг і кожну дитину, котра приймала в ньому участь вважала брудом. Коли я намагалася поспівчувати одному із аб'юзерів щодо втрати батьків, бо мала на ті часи високу емпатію зі вмінням ставити себе на місце іншої людини, у відповідь мене знецінили. Мої емоції та мене особисто назвали нічим. А ще принизили, поставивши нижче за власних батьків. Його емоції, особливо цей виплеснутий в мій бік негатив стали для мене сміттям. Я побачила що він не достойний того щоб його хоч трішки підтримали. Коли людина так знецінює мене, то стає сміттям під моїми ногами. І навіть коли намагається відкупитись, сказавши хоча б раз хороші слова, для мене ті слова не несли ніякого хорошого значення. Коли до мене людина відноситься паскудно, я бачу її брудною. І цей бруд не відмивається жодними хорошими вчинками.

Я зрозуміла що той, хто тебе знищує не заслуговує на співчуття.

У роки коледжа моя емпатія вже почала хитатися. У мене не було друзів. Проте коли я хотіла підтримати людину як вмію, мене знову ж таки знецінили. Мені намагались заборонити бути собою. Не важливо що це нікому з них не шкодило. Отримала я таке упереджене ставлення до себе через плітки та спільних аб'юзерів зі школи. Коли я приходила на заняття, мене зустрічали високомірні вирази обличчя, які ставили себе вище за мене, частина з них ніби мали комплекси через нижчий за мене зріст. Вони ставали на носочки щоб підняти вище голову щоб продемонструвати у всіх формах "дивись, я стою вище за тебе", вони дуже хотіли нав'язати мені цю думку, але я сприймала це як гру, інфантильність. Я не приймала їхні спроби назвати мені себе гіршою, поганою щоб вони тішились. Я почала їх знецінювати і побачила що вони не можуть стати моїму друзями. Бо я не допущу щоб мене оточували люди, які хотіли завищити свою цінність за рахунок чужої ціни. Вони любили тиснути, вони будували ієрархію, де частину людей опустили нижче себе, ті люди в ієрархії дозволили визначати їх як лузерів, невдах. І кожен займав нішу, коли якийсь мішок з лайном назвав себе елітною кастою. І я не підпорядковувалась цьому, оскільки не визнаю нічий авторитет і цінність вище за мою власну. В результаті і "еліта" і нижчі за їхньою дебільною ієрархією люди намагались мене поставити нижче. Я не дада цього зробити. Потім вони подорослішали і відпали.

Я спостерігала за ними, як за акторами поганого театру. Поки вони ставали на носочки, намагаючись дотягнутися до власної уявної величі, я просто викреслювала їх зі списку тих, хто заслуговує на мою увагу. Вони хотіли ієрархії, але в моєму світі є лише дві категорії: люди, які поважають, і порожнеча.

Я так і не зрозуміла чому інші дозволили цій ієрархії існувати: чому дозволили ставити себе нижче, дозволили вважати себе гіршими, лузерами. За це я також їх знецінила. Бо вони дозволили підірвали їхню власну цінність.

"Елітою" вважалися люди, які нищать своє життя алкоголем, палінням, ймовірно забороненими речовинами та безконтрольним статтевим актом. Тобто ті, хто свідомо обрав все лайно цього світу вважає себе елітою. А ось людей, які бережуть власне здоров'я, споживають корисну їжу, займаються рукоділлям, читають книжки приплітали до лузерів, які за ідеєю набагато корисніші та кращі. І вони приймали роль "лузера". За це я їх і знецінила. Бо вони дозволили до себе відноситись як до другорядної функції.

Я не можу цінувати людей, які знецінюють тебе. Я не можу цінувати людей, які дозволяють себе знецінювати. Адже другі цим вчинком показують що вони мають ціну і ціна їм 1 копійка в такому разі. Еліта це крихкий найгірший за ґатунком пластик, котрий може кришитись від контакту з пилом, але його загортають в якусь красиву обгорту та намагаються продати по ціні золота. Я не ціную тих, хто встановлює цінник і тих, хто дозволяє наклеїти на себе "ціна: 10 копійкок".

Коли мені казали "ти не варта мізинця моєї матері", я бачу лише спробу звести мене до рівня зручної функції. Чия пожертва часом заради виховання чергового токсичного егоїста стала мірилом моєї цінності? Я не вживаю алкоголь, не нищу себе речовинами й не шукаю пригод у клубах — я маю власну, вибудовану дисципліною гідність. Але він вважав "святою" ту, кого сам безжально експлуатує, чиї сльози він провокує і чиє безвільне терпіння купує за безцінь. Це не цінність, це розмінна монета в 10 копійок. Створювавши штучну конкуренцію між дівчиною та матір'ю, він лише підтверджував: він не здатний бути людиною, він здатний лише встановлювати фальшиві цінники на тих, хто дозволяє собою маніпулювати.

Коли вашу волю можна купити за безцінь, ви не варті того щоб заслужити вашу повагу. Бо 10 копійок можна знайти навіть на смітнику. Я зараз підведу вас до наступної не менш цікавої теми.

В інтернеті та житті під час дискусії інколи знаходяться ці самі 10 копійок, які в минулому любили відносити себе до "еліти" чи до тих, хто в юні роки дозволяв себе вважати нижчими, лузерами. Другі вирішили "встати з колін" хоч самі добровільно на це пішли, вирішили що зможуть набити собі ціну за рахунок інших. Коли ви читаєте чи чуєте у словах 1 "ти не заслуговуєш моєї поваги. Тепер ти знаєш що є така людина як я, котра тебе не поважає" або ж звичайне 2 "мою повагу треба ще заслужити" це означає що замість тих, кому це варто було казати у часи юності, вони тепер будуть грати роль повстанців по відношенню до чужої людини. Але...

1. Людина, яка не поважає = людина, на яку стає байдуже. Якщо сказати 1, людина, яка читає чи чує ваші слова замість особистості побачить у вас 10 копійок. Ваша зневага дарує їй зневагу до вас. І тут постає питання: Воно вам треба? Ви отримаєте уцінку у відповідь на знецінення. Ви не поставите людину на коліна і не змусите її благати вас щоб ви почали її поважати та змінили вашу думку про неї.

2. Якщо ваша відповідь 2, то ви бачите не людину, а функцію. Поняття "заслужити" означає стати зручною для вас, вашою функцією, рабою, догоджати вам щоб що? 10 копійок, які вважають що повагу потрібно заслужити.

Це акт взаємного анігілювання: намагаючись знецінити вас, людина лише остаточно підтверджує власну дешевизну.

Смішно спостерігати за тими, хто вирішив "встати з колін" за рахунок інших. Коли я чую "мою повагу треба заслужити", я бачу перед собою 10 копійок, які намагаються купити собі раба. "Заслужити" у вашому словнику означає стати функцією, бути зручним, догоджати вашим комплексам. Але ваша повага не має номіналу. Коли ви кажете: "Тепер ти знаєш, що я тебе не поважаю", — ви очікуєте, що я впаду на коліна. Натомість ви отримуєте уцінку у відповідь. Ваша зневага робить вас для мене невидимим, порожнім місцем. Бо 10 копійок можна знайти на кожному смітнику, а повага людини, яка не цінує власну волю, не варта навіть того, щоб її обговорювати.

Бути "елітою" чи "лузером"? Я знецінюю обидві категорії. Перші вважають себе кращими за рахунок пригнічення інших. Другі дозволяють себе пригнічувати. Чи є різниця? Ні. Обидві групи обирають ці ролі лише з однією ціллю: щоб їх не цькували. Носять не притаманні їм ноші. Це не є пристосуванням, хитрістю та розумом. Це спроба контролювати ситуацію та людей довкола себе, вважаючи свої ролі зручними. І звісно ж, ці копійки дуже люблять поруч одне з одним цькувати людину, яка не приймає жодну роль.

Люди люблять ускладнювати власне життя та створювати середовище виживання через хвору ієрархію. І цькують тих, хто чинить опір іерархії. Я знецінюю цю гру, я знецінюю ці ролі талюдей, які продовжують грати в це лайно.

Всі ці ролі зробили мою емпатію вибірковою, її неможливо заслужити чи не заслужити. На неї вплинуло моє оточення, яке показало що підтримка може вилізти боком. Є люди, яких я поважаю, є ті, яких вважаю еталонами навіть, кумирами та люди, котрих знецінюю. Суспільство виховало мене такою.

День, коли я почала знецінювати людей почався із агресії без причин по відношенню до мене.